Львівські картини в Польщі: що стоїть за скандалом

У липні 2026 року українські ЗМІ повідомили, що Польща може не повернути дві картини зі Львівського історичного музею, які нині експонуються в межах виставкового проєкту «Пограниччя Європи. Зі скарбниці Львівського історичного музею» у Слупську. Йдеться про «Портрет Роксолани» невідомого художника XVI століття та «Портрет молодого чоловіка» Алоїзія Райхана 1850 року. Приводом став позов приватного спадкоємця, який заявляє права на ці твори.

За цими творами стоїть довга історія власності, що сягає 1823 року, коли князь Генрик Любомирський заснував у Львові родинний музей. «Портрет Роксолани» передали до Музею князів Любомирських ще 1837 року. Після встановлення радянської влади музейну систему реорганізували, і в 1940 році частину збірок, зокрема й цього музею, передали новоствореному Львівському державному історичному музею. Тож нинішні претензії спадкоємців — не випадковість, а продовження багаторічної юридичної тяганини, яку тепер розглядає польський суд.

Ключова особливість ситуації — правове поле. Коли музейний предмет перетинає кордон, він потрапляє під юрисдикцію іншої держави з її процедурами арешту та судових позовів. У Польщі існує спеціальний immunitet muzealny — правовий захист іноземних культурних цінностей, тимчасово ввезених для виставок. Однак, за даними відкритих джерел, для виставки у Слупську його оформлення не підтверджено.

Це вже другий подібний випадок. Торік представник іншого спадкоємця Любомирських намагався забезпечити претензії щодо дванадцяти картин львівської збірки, які експонували у Варшаві. Тоді виставку достроково закрили, а роботи повернули до Львова. Після повторення ситуації йдеться вже не про окрему недбалість, а про системний ризик.

Масштаб проблеми ширший: станом на 29 червня 2026 року за межами України на тимчасовому зберіганні перебували 2299 предметів державної частини Музейного фонду України в 17 інституціях восьми країн. Частина переміщень оформлювалася як виставки, реставрація чи експертиза. Відтак постає потреба в юридичній інвентаризації всього, що вже вивезено: з’ясувати, де перебувають колекції, на яких підставах, які твори мають складну історію походження і чи діє в країні перебування належний правовий захист.

Варто згадати, що Україна вже мала спеціалізовану інституцію для роботи з переміщенням культурних цінностей. У 1992 році створили Національну комісію з питань повернення культурних цінностей, а 2000-го її правонаступницею стала Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. У 2011-му службу ліквідували, передавши функції Міністерству культури. Формально вони збереглися, але системна експертиза припинила накопичуватися.

У лютому 2026 року Кабмін затвердив окремий порядок евакуації музейних фондів під час воєнного стану, а також відбулося перше засідання міжвідомчої робочої групи з повернення культурних цінностей. Це крок у правильному напрямку, але логічно поширити цю увагу і на те, що вже врятоване. Директор музею, який у 2022 році знайшов можливість фізично вивезти колекцію, не має самостійно розбиратися в цивільних процесах восьми країн — це завдання державного супроводу.

Історія у Слупську поки що не відповіла на питання, кому юридично належать спірні полотна. Але вона показала головне: після етапу фізичного порятунку українські музейні цінності потребують правового маршруту додому. Без цього кожна наступна виставка за кордоном може перетворитися на новий ризик.