«Родичі»: бабусина спадщина як привід для родинної комедії

Тема спадщини в українському кіно має давню традицію: варто згадати серіал десятирічної давнини, де дорослі діти вдавали щасливу родину перед батьком, ледве терплячи одне одного. Сценарист «Родичів» Олег Приходько бере ще старішу конструкцію — боротьбу за майно — і додає до неї сучасний штрих: щоб українська сім’я могла всерйоз воювати за бабусину хату, бабу Надю спершу роблять мільйонеркою. Колись вона виграла в лотерею великі гроші й звела собі маєток у селі під Києвом.

Камерна історія тримається на одному зібранні: на 80-річчя баби Наді родина з’їжджається майже в повному складі. Онука Марія (Анастасія Іванюк) повертається з Барселони після розриву з бойфрендом, і невдовзі з’ясовується, що саме їй бабуся має намір залишити будинок. На ті самі квадратні метри претендує син ювілярки Григорій (Назар Задніпровський), який колись фактично замінив племінниці батька. Так колишні близькі люди починають поводитися так, ніби спадкову справу вже відкрито, хоч баба Надя ще цілком жива, весела й енергійна.

Методи боротьби прості: усі намагаються догодити ювілярці, завалюють її подарунками й увагою, паралельно підставляючи конкурентів. Онука дарує новий диван, син приносить матері надгробок — бо вона найбільше переживає, що її поховають без належної поваги. Акторський склад тримає цей матеріал на собі: Галина Корнєєва в образі наївної баби Наді, Назар Задніпровський, який витискає комізм навіть із не надто дотепних жартів, а також Віра Кобзар, Олександр Ярема, Олена Узлюк, Антоніна Хижняк. Окремо запам’ятовується камео Володимира Кравчука в ролі життєрадісного й дещо безцеремонного нотаріуса.

Найбільше питань викликають романтичні лінії. Марія зближується із сином дружини свого дядька Григорія від першого шлюбу — формально спільної крові між ними немає, але родичами через шлюб вони залишаються. Далі автори йдуть ще далі: до немолодої доньки баби Наді (Олена Узлюк) залицяється колишній учень, якого зіграв музикант і співак Дмитро Волканов. Його герой закохався у вчительку ще в дев’ятому класі, а за віком годиться їй якщо не в онуки, то в сини. Задум, вочевидь, мав нагадати, що кохання не знає вікових і соціальних меж, але межі тут стирають так завзято, що хочеться повернути їх назад.

Із гумором ситуація схожа: частина жартів справді працює, особливо коли актори не продавлюють їх силою, але є й звичний набір гуморесок нижче пояса, застарілих гендерних стереотипів і реплік на суржику. Продюсер Євген Таллер наголошує, що багато ситуацій виросли з його власного досвіду та спостережень за стосунками в невеликому українському місті. І у впізнаваності стрічці не відмовиш: розмови про спадщину ще за життя старших родичів, нав’язливе бажання знати, хто кому що залишить, пам’ятники, куплені заздалегідь із порожнім місцем під дату смерті, — усе це справді відповідає реальності української провінції.

Найцікавішою героїнею зрештою залишається сама баба Надя. Поки син і онука змагаються за майбутній спадок, вона сидить посеред власного архітектурного несмаку, дивиться, як родина поступово божеволіє через явно зайві для неї квадратні метри, і, здається, не розуміє власної ролі в цьому. Можливо, саме тому будинок вона нікому не заповіла раніше — де ще знайдеш таку розвагу на 80-річчя?