Вітамін С у терапії раку: що кажуть нові дослідження

Інтерес до вітаміну С в онкології сягає 1970-х років, коли двічі лауреат Нобелівської премії Лайнус Полінг разом зі шотландським лікарем Юеном Кемероном висунули гіпотезу про те, що великі дози цієї речовини можуть покращувати стан пацієнтів із невиліковними формами раку.

Однак масштабні клінічні випробування, проведені згодом, не підтвердили цих припущень. Пацієнти, які приймали вітамін С у таблетках, не демонстрували довшої виживаності порівняно з тими, хто його не отримував, тож більшість онкологів відмовилися від цієї ідеї.

Сучасні науковці звернули увагу на суттєву деталь: у перших роботах Полінга вітамін С вводили внутрішньовенно, тоді як у пізніших дослідженнях використовували лише пероральну форму. Кишківник здатен засвоювати лише обмежену кількість вітаміну, натомість внутрішньовенне введення дозволяє досягти концентрацій у крові, які у десятки або навіть сотні разів перевищують рівень після прийому таблеток.

За таких високих концентрацій вітамін С починає діяти інакше: якщо у звичайних дозах він працює як антиоксидант, то у великих може сприяти утворенню перекису водню навколо пухлини. Перші випробування за участю людей показали, що така терапія загалом добре переноситься більшістю пацієнтів, але може бути шкідливою для людей із порушеннями функції нирок або деякими рідкісними спадковими захворюваннями.

Найбільш переконливими дослідники вважають дані про покращення якості життя: пацієнти, які отримували внутрішньовенний вітамін С разом із хіміотерапією, часто повідомляли про меншу втому, слабший біль і менш виражену нудоту. Водночас автори досліджень наголошують, що наразі немає достатніх доказів, які б підтверджували здатність цього методу суттєво подовжувати життя.

Ця терапія залишається експериментальною і може застосовуватися лише в межах клінічних досліджень або під суворим медичним контролем, тому не повинна розглядатися як альтернатива стандартному лікуванню раку.